Верхньосироватська тереторіальна громада: соціальні послуги надавалися односельцям і під час окупації

 

 

Під час війни кожен з нас виконує свій обов'язок перед Україною на своєму місці. Соціальні працівники, на яких припало велике навантаження, не виняток. Зберігати стандартні соціальні послуги, підтримувати ВПО, працювати навіть під час окупації - це те, що роблять ці люди з Великим Серцем. До вашої уваги – цикл розповідей про те, як соціальна сфера в Україні вистояла і діє у надскладних обставинах, на прикладі конкретних громад.

Протягом місяця, з 24 лютого по 26 березня, село Верхня Сироватка, неподалік Сум,  знаходилося під тимчасовою окупацією російських військ. І весь цей час соціальні працівники територіальної громади ні на день не лишали без уваги своїх підопічних – одиноких безпомічних людей похилого віку та сім’ї, які знаходяться під соціальним супроводом. Попри реальну небезпеку, ризикуючи життям, приносили їм продукти, ліки, воду...

«А соціальний працівник Наталія забрала до себе додому 101-річну підопічну Катерину Олексіївну, на присадибну ділянку до якої впав ворожий снаряд, – розповідає директорка комунальної установи «Центр з надання  соціальних послуг» Верхньосироватської сільської ради пані Оксана. – Центральними вулицями їздила ворожа техніка, тому Наталія запропонувала своїй підопічній перейти жити до неї. І дуже вчасно, як виявилось, бо за кілька днів на городі Катерини Олексіївни розірвався снаряд. Від вибуху всі вікна в бабусиній хаті вилетіли, і якби вона там знаходилася, то теж постраждала б…».

А соцпрацівниця Віра під час окупації, окрім закріплених за нею сімох підопічних, з власної ініціативи турбувалася ще про десятьох односельців, які не були офіційно оформлені, як ті, що потребують допомоги вдома, але потребували її у військовий час. Одного дня у кількох метрах від стежки, якою вона постійно ходила, розірвався снаряд і жінка дивом залишилась живою. Після цього чоловік зажадав від неї, щоб вона звільнилася з роботи. «Я не можу. Це мій обов’язок – доглядати за тими, хто потребує допомоги», – відповіла на це категорично Віра Петрівна. Чоловікові нічого не лишалося, як супроводжувати дружину по робочих справах. 

Оксана каже, що кожна з восьми соціальних робітниць територіальної громади заслуговує на слова глибокої вдячності й поваги. Незважаючи на ризики для власного життя, ніхто з них не відмовився виконувати свої професійні обов’язки, кожна без вагань взяла на себе додаткові навантаження. Соцпрацівниці й пенсії допомагали розносити, і в Суми їздили за ліками, вистоюючи кількагодинні черги до аптек, й оформлювали послугу догляду вдома на період війни для осіб, про яких не можуть зараз піклуватися їхні близькі… Були на телефонному зв’язку з керівництвом комунальної установи, але до своїх підопічних завжди доходили.