«Діти запалюють у мені вогник щось робити»: історія Анастасії Халіулової у спецпроєкті «Людина для Людини»

 

 

1. Як довго ви працюєте у сфері соціальної роботи і в якому саме напрямі?

Мій шлях у соціальній сфері почався з 17 років із роботи на волонтерських засадах. І я відчула, що це — моє покликання.

Я починала робочий шлях у Маріуполі. Спочатку  працювала в Маріупольській міській раді, у відділі з гуманітарних питань. Після — у Клубі батьків дітей та молоді з інвалідністю «Повір у себе». Наразі живу в Івано-Франківську. 

Я була півтора місяця  в окупації, потім – вдалося виїхати. У мене саме тоді був період, коли  мала йти перереєструватись на роботу.

Найбільшою проблемою було знайти цих підлітків та молодь і зрозуміти, чи вони живі, чи з ними все добре, чи в них є їжа.

Паралельно з цим  займалася волонтерською діяльністю. Багато дітей  залишились без батьків, і їх також треба було годувати. Тому, це було життя «поміж», де треба було піклуватись про молодь, яка мала родичів, але мала якісь певні проблеми. Бо, на жаль, не завжди родичі можуть швидко зорієнтуватися. Також були діти, які знали, що є лише ми, і тільки ми можемо допомогти.

На жаль, не всім вдалось виїхати, і зараз не з усіма є змога підтримувати контакт на відстані, бо серед тих людей була молодь з ментальною інвалідністю. Проте я знаю, де вони, з ким вони, знаю, що в них є їжа і вони у відносній безпеці.

 

2. Яка була основна мотивація для вас обрати соціальну роботу як професію?
І тоді, і зараз моя основна мотивація — це діти. Пригадую історію, коли я вперше відчула, що хочу допомагати саме дітям.

Колись давно, ще до початку роботи в соціальній сфері, я потрапила до Маріупольської дитячої педіатричної лікарні, де разом зі мною також перебувала дівчинка-вихованиця закладу інтернатного типу. Вона була зовсім сама та намагалась самостійно себе заспокоїти. Ніхто до неї не підходив, та, більш того, до неї й іншим не дозволяли підходити.

Попри всі ці заборони, я все рівно взаємодіяла з дівчинкою. Просила годувати її, приносити їй одяг та іграшки.

Коли я вийшла з лікарні — я зрозуміла, що я маю показати Маріуполю та взагалі всьому світу, що така проблема існує і ми маємо діяти тут і зараз, аби стати опорою для дітей без турботи батьків.

3. Що входить до ваших основних завдань та відповідальності?
Наразі я працюю в організації «СОС Дитячі містечка» як асистент програмної директорки. Мій основний обов’язок — допомога програмному департаменту, але я намагаюсь долучатися до будь-якої діяльності, де потрібна підтримка. У 2022 році основним фокусом стала допомога в поверненні та возз’єднанні з родинами дітей, які були депортовані до рф. Потім — реформа Деінституціалізації. 

 

4. Як ви оцінюєте вплив вашої роботи як соціального працівника на суспільство?

Вважаю, що соціальні працівники мають досить великий рівень включення у різні аспекти життя людей: починаючи від їхніх особистих переживань, закінчуючи побутовими проблемами.
Соціальний працівник впливає настільки сильно, що це допомагає стати людиною «самозарадною», тобто відчувати себе повноцінним учасником суспільства.

 

5. Які зміни ви спостерігаєте в житті дітей та родин, з якими ви працюєте?

Я помічаю емоційні зміни, коли в житті дитини з’являється психолог. Дитина починає розуміти свої емоції та вчиться їх виражати. Особливо це стосується сімей, які постраждали від війни.

 

6. Без яких якостей соціальний працівник не може бути класним фахівцем у своїй справі?

Чуйність, доброта. Ця робота точно про гнучкість, стресостійкість, професійність. Ми постійно маємо підвищувати кваліфікацію. Ми прагнемо не тільки допомогти людям, але й надати їм відчуття власної гідності та користі для суспільства.

 

7. Чи була у вашій роботі ситуація, яка вплинула на вас, змінила ваше світосприйняття? Розкажіть про неї

Так, і це не одна ситуація, здебільшого це історії повернення наших дітей із депортації. Кожна є важкою, складною, унікальною, і кожна проникає в душу так, що ти сам відчуваєш біль дитини та сім’ї.

Одна з таких історій — про 14-річного хлопчика з багатодітної сім’ї. Він дуже любив сільське господарство, тож тимчасово знаходився в селі на Донеччині, у бабусі. Його мама в той час жила у Львові з іншими дітьми. Вітчим — військовий.

Після початку повномасштабного вторгнення, село, в якому вони перебували, окупувала росія, і він не зміг звідти виїхати.

Дядько насильно вивіз хлопчика в Донецьк, а після — в підмосков’я. Погрожував його матері, що віддасть дитину в інтернат.

Ми зробили все можливе та неможливе, щоб повернути дитину назад в Україну. За ним відправилась бабуся.

Як виявилось потім, ніхто хлопчика в інтернат віддавати не збирався. Натомість, його хотіли усиновити росіяни, аби просто отримувати виплати.

Коли хлопчик повернувся додому — він просто не міг «відлипнути» від мами та сестер. Це важка психологічна травма та довга реабілітація.

 

8. Як справляєтесь із вигорянням? Як підтримуєте власну емоційну стійкість?

Часто стикаємось з нерозумінням, що ми не всесильні й не можемо змінити світ тут і зараз, вирішити все в одну секунду.

Проте, в мене ще не було вигоряння, бо для мене діти — постійна мотивація. Діти запалюють у мені вогник щось робити.

Проте, я все ж вважаю, що у будь-якої людини, яка працює із людьми, має бути психотерапевт чи супервізор, щоб впоратись із викликами на роботі.

 

9. Які поради ви могли б дати людям, які розглядають можливість обрати соціальну роботу як свою майбутню професію?

Просто спробувати обрати цю професію і на власному досвіді переконатися, чи це твоє. 

Якщо ти просто почуєш про соціальну роботу від інших — ти не зрозумієш і не побачиш вдячні очі дитини, не матимеш відчуття «так, це я зробила!», не дізнаєшся як це, засинати і прокидатися з думкою, що комусь допоміг