Село Рокита донедавна було чи не найдепресивнішим у Білоцерківській територіальній громаді Полтавської області. До неї його приєднали в ході децентралізації одним з останніх, попри відчутний спротив сільської ради і населення. Та військовий час показав, що об’єднання пішло Рокиті на користь.

— Раніше, щоб постригтися, треба було шукати кого-небудь у селі, хто хоч трохи уміє ножиці тримати в руках, або їхати у Велику Багачку, за тридцять кілометрів. Ближче до нас ніде перукарні не було. За нинішніх часів, коли пальне у дефіциті, не наїздилися б красу наводити. А тепер я вже втретє за місяць прийшла до Світлани Миколаївни: перший раз підрізала чубчик, другий раз пофарбувалась, і, нарешті сьогодні роблю зачіску, — із задоволенням розповідає мешканка Рокити Валентина Валенко.

Світлана Алдохіна — внутрішня переселенка. Вона перебралась на Полтавщину з Кам’янки Ізюмського району Харківської області. Її рідне село опинилося під окупацією російської армії ще на початку квітня. Каже, рашисти зруйнували школу, будинки, церкву… Вже в Рокиті жінка познайомилася з такими ж, як сама. Об’єднавшись, переселенки створили в селі своєрідний соціально-побутовий центр. Приміщення для цього надала громада, провівши в ньому косметичний ремонт. Тепер у колишньому гуртожитку можна постригтися, відремонтувати взуття, пошити чи перелицювати одяг, зробити  масаж. Разом зі Світланою Адохіною на договірних засадах з громадою працюють масажистка Тамара Любимова, швачка Світлана Тарасова, майстриня з ремонту взуття Ольга Бакуменко. Їхньою роботою, так само, як і розцінками на послуги, місцеве населення дуже задоволене. Скажімо, звичайна стрижка тут коштує всього 30 гривень. Навіть із сусідніх сіл тепер їздять у Рокиту «наводити красу».

Поки що важко сказати, чи прив’яже це внутрішніх переселенок до невеликого села, в якому вони знайшли прихисток і підтримку керівництва громади, але сьогодні на прожиття вони самі собі заробляють, не чекаючи гуманітарної допомоги.