16 лютого в Україні відзначається День військового журналіста. Про те, як люди приходять працювати у прес-служби і які для цього потрібні якості, розмовляємо з офіцером і журналістом Оленою Мокренчук.

 До Євромайдану та війни на сході України Олена Мокренчук не уявляла, що пов’яже своє життя з армією.

Народилась у м. Сніжному (Донецька область). Дитинство провела разом з батьками-педагогами, які кочували Новоазовським та Тельманівським районами. Як тоді казали, «піднімаючи сільські школи».

Отримала історичну освіту в Донецькому національному університеті, працювала вчителькою та журналісткою на Донбасі, колонізованому кланом В. Януковича. У 2004-му почала працювати в Києві, а в 2009 разом з дітьми переїхала у Київ.

Нове місто — новий виклик. Християнка за віросповіданням та журналіст за фахом, Мокренчук 10 років розвивала так звану християнську журналістику. З 2006 по 2011 роки вона очолювала експериментальний факультет християнської журналістики у Київському християнському університеті — релігійному ВНЗ, який припинив існування через недолугий менеджмент.

 «Як і інші в той час, я хотіла виправити ситуацію, коли журналісти були невігласами в релігійних питаннях, плутали пастора з пресвітером, не розрізняли конфесій, обрядів, — так само, як у 2014-2015 роках дехто з „акул пера“ не бачив великої різниці між комвзвода та комбригом», — казала вона в березні 2017 року «Народній армії».

Паралельно з виконанням обов’язків заступника керівника інформаційного відділу ВСО ЄХБ (найкрупніший баптистський союз в Україні. — О.Г.) та керівника факультету християнської журналістики КХУ, Мокренчук працювала у часописі українських баптистів «Євангельська нива» (вже закритий. — О.Г.). Після того очолювала інформаційну агенцію Alfa-Press, яка ще до Майдану протидіяла фейкам.

Листопад — лютий — березень

Під час «Хмарного стовпа» ізраїльської 8-денної військової операції проти сектора Гази 14-21 листопада 2012-го, Мокренчук набиралась практичного досвіду інформаційних війн.

«Я накопичила пристойний архів типових фейків: він потім дуже знадобився мені під час Майдану і на початку війни, коли росіяни активно вкидали в інфопростір проти України ті самі фото і відео, які вони два роки тому використовували проти Ізраїлю, — каже вона. — Була створена група у Фейсбуку; щойно з’являвся фейк, його кидали туди і починали шукати спростування. Хто перший знайшов, одразу кидає в групу, всі „шерять“. Так само ми робили потім в Україні, і доволі успішно».

Вже під час повнокровної революції Мокренчук та її донька Крістіна долучились до роботи в прес-центрі Майдану. Тримали зв’язок з медіа, цілодобово подавали онлайн-новини та оновлювали список доброчесних журналістів. Використовували ту саму методику, що й у випадку з Ізраїлем.

«Представлена росЗМІ світлина „жінки з Донбасу“ виявилась портретом жінки з Туркменістану, а фото „вбитих дітей Донбасу“ насправді мали сирійське походження, — свідчить вона. — Ми публікували обидві світлини поруч — фейк і оригінал з датами і текстом — і люди самі все розуміли. Так само працювали і з іншими інфовкидами противника». У процес включались і люди з інвалідністю, які могли цілодобово перебувати біля комп’ютера. А вже з січня до активістів долучилась група молоді зі знанням іноземних мов. Вони оперативно перекладали тексти 14-ма мовами.

Участь у Євромайдані мала свою ціну: довідавшись про активне політичне життя Мокренчук, у листопаді хазяйка вигнала її сім’ю з орендованої квартири. З 1 грудня журналістці та її меншій доньці довелось уже постійно жити на Майдані.

«Крістіна була в одній із сотень самооборони, а я із молоддю „Нічної сцени“ та журналістами мешкали в Домі профспілок. У прес-центрі ми обладнали собі куточок, де можна було спати по черзі; харчувалися тим, що приносили кухарські сотні Майдану», — описує свій новорічний побут Мокренчук.

...28 лютого, наступного дня після захоплення російським спецназом кримської Ради міністрів, Мокренчук разом з журналісткою з Києво-Святошинської церкви ЄХБ Еммою Солдатовою та іншими журналістами вже обстежували Сімферополь. Крім нього, об’їздили Севастополь, Бахчисарай, Перевальне та Феодосію до місця постійної дислокації 1-го окремого батальйону морської піхоти. Там вона познайомилась із військовими журналістами Русланом Семенюком та Леонідом Матюхіним, речником Штабу АТО з 8 серпня 2014 по 11 березня 2017. «Це унікальні люди», — каже Мокренчук.

— Ми «стрімили» відео з військових частин, фіксували пересування ворожої техніки та висвітлювали через соцмережі акцію 8 березня у Феодосії. Її проводили кримські татари. Ми разом з ними обговорювали, як все зробити краще, разом малювали плакати. Коли акція почалась, ми все це знімали на відео. І коли ми стояли з плакатами, раптом підбігають чоловіки — кримські татари — і наказують нам втікати. А ми ж лише півгодини з двох запланованих простояли. Але добре, що ми послухалися: щойно ми з учасницями мітингу відійшли, по вулиці проїжджає колона з більш ніж 80 одиниць російської військової техніки. Російські солдати знімали нас на відео, всі наші плакати про те, що ми не хочемо війни.... Той відчай не можна передати словами!

Нам пощастило, що нас попередили. Жінок на акціях в Сімферополі та Севастополі били, а ми врятувалися. У Сімферополі я бачила акцію «Спасём наших беркутят!» У Севастополі нас ледь не побили. Кидалися бити і в Феодосії — нас тоді врятувала місцева жінка, вона вивела нас з того зомбованого натовпу.

Пізніше, під час заворушень у Миколаєві, на мене напав той самий чоловік, який нападав у Феодосії. Побачивши його, я сердито сказала: «Та скільки ж ви за мною будете бігати?!!» Він цього явно не чекав і втік... У Маріуполі я пам’ятаю бабку, яка 8 травня вешталась серед штурмуючих райвідділок міліції і вигукувала: «Крим — Росія!» До неї підійшла інша, щось сказала, і після того перша виправилась й почала кричати: «Донбас — Росія!» Вони вже навіть не розуміли, де працюють. Їх було десь півсотні, але вони їздили по всіх містах і агітували людей. Це були спеціально навчені інструктори.

У Криму командирам не був потрібний наказ. Це «відмазка». За статутом, якщо будь-хто наближається до військової частини або до розташування військових, спершу лунає усне попередження, далі постріл вгору і, якщо попередні методи не спрацювали, постріл на ураження. Але визнаю, що наші військові не були готові стріляти у живих людей. Аж до Іловайська.

— Чому саме до Іловайська?

— Бо лише тоді ми, українці, насправді усвідомили, що нас таки прийшли вбивати. До цього ніхто про таке всерйоз не думав, хоча вже гинули від обстрілів наші хлопці. І раптом... Скориставшись домовленістю, наші військові почали виходити з міста — а їх розстріляли. Місцеві їм казали: «Хлопці, куди ви йдете, вас тут вже три дні чекають. У полі стоять гармати, танки і все проти вас. Але бійці наполягали на тому, що ніхто не стрілятиме, бо «домовленість». І пішли. І тут по них підступно вдарили гармати...

Після розстрілу росіяни ходили по навколишніх будинках, шукали українців та розстрілювали уздовж доріг поранених. А місцеві ще тиждень їздили на роботу, оминаючи мертві тіла, які ніхто не хоронив, поки самі люди не поховали.

Іловайськ дав поштовх тому, що наші хлопці стали стріляти у відповідь. Вони зрозуміли, що росіяни — ніякі не брати, а хижаки, що прийшли нас убивати.

 ..22 лютого, через два дні після розстрілу на Інститутській, спільно зі львівським художником Володимиром Свачієм Мокренчук організувала на Майдані кількаденну мистецьку акцію «Україна — мрія». «Це була така арт-терапія, — згадує вона. — Людям було треба „розвантажити мізки“, вихлюпнути емоційну напругу».

З цим самим перфоменсом наприкінці березня організатори вирушили у Донецьк і Луганськ. Провести акцію під старою назвою їм не дали, довелося перейменувати російською — «Птица счастья». «Цікаво, що цього птаха люди демонстративно малювали саме кольорами українського прапора, і це доказ, що Донбас насправді не прагнув бути російським, — каже вона. — Намальовані донетчанами і луганчанами полотна зберігаються в музеї Грінченка, і будь-хто може прийти і пересвідчитись».

— Після цієї акції ми повернулись у Київ і розповіли Майдану про настрої місцевих мешканців. З майданівської сцени до людей звернулись російські опозиціонери, які розповіли, що на Донбасі вони зустріли тих, хто часто за ними стежив під час політичних акцій у Москві. «Це не донецькі „бузять“, це операція ГРУ, — переконували вони нас. — Місцеві тут нічого не важать. Їхня думка не враховується». До слів російських опозиціонерів тоді ніхто не дослухався, а даремно.

З квітня — і до перемоги

Одним з перших зіткнень Мокренчук з окупантами стала поїздка в Краматорськ 16 квітня 2014 року, коли російські бойовики під виглядом місцевих відібрали у військових техніку.

«Серед народу я бачила людей, вдягнутих у цивільне, але з кобурою під одягом. Вони дуже відрізнялись від решти, — згадує вона. — Військові намагалися переконати людей пропустити їх, не розуміючи, що мають справу не з народними емоціями, а зі спланованою операцією підступного ворога».

 Наступного дня Мокренчук вирушила у Слов’янськ — місто, яким вже 5-й день керував росіянин Ігор Стрєлков (Гіркін). Мета візиту зухвала — або «визволити полонених хлопців (їх тоді було близько 35 чоловік. — О.Г.), або, принаймні, дізнатись про їхню долю».

— Підходила до ворожих барикад біля СБУ. Нас заарештували, допитував ГРУшник. Чечени ходили по місту з автоматами і могли вбити у будь-який момент. А ще раніше, біля держадміністрації, нас змусили видалити фото. Коли спитала в чеченів про наших військовослужбовців, нам відповіли з огидним сміхом: «Не бійтеся, вони в нас відпочивають». Але про хлопців дуже довго не було ніякої інформації, тож ми всі боялися, що їх нема в живих. Лиш через два роки я дізналась, що їх обміняли.

 Через кілька днів я приїхала у Донецьк разом із майданівцем Анатолієм Поляковим (російський опозиціонер, в Україні з 2013 року, пізніше 9 місяців провів у полоні «ЛНР». — О.Г.). Нас схопили і почали допитувати різні люди на різних поверхах обладміністрації. Зрештою, нас приводять на 11-й поверх, а там сидить мій колишній викладач факультету журналістики ДонНУ Сергій Баришніков, який наче мав завербувати нас до «Новоросії», але і він толком не знав, що воно таке. А далі нас відвели до В. Пономарьова. Той теж допитав нас, здійснюючи тиск на психіку для запису на камеру «зізнання», і наказав вигнати геть. Опісля я зрозуміла, що ніякої в цих ділків ідеології немає. «ДНР», «ЛНР» — все це було лиш прикриття.

 - Коли ви почали цікавитись армією?

— Ще з Криму, бо вже там ми допомагали феодосійським морпіхам встановити камери спостереження по периметру та військовим у Перевальську та Феодосії. Далі — Краматорськ.

Втім, серйозна системна робота почалась після подій у Донецьку. Після чергового арешту я поверталась автобусом у Волноваху і відчувала дикий відчай: ситуація стала серйозною, і силами добровольців її було не вирішити.

Від попутниці в автобусі я дізналась, що неподалік Волновахи, коло Рибинського, розташувалися українські військові (зокрема, другий батальйон 72 ОМБр). Я мерщій поїхала до них. Погано вдягнені, голодні, без наметів, просто неба — вони, втім, випромінювали спокій і надію. Коли я приїхала, їхній командир, майор Валерій Гудзь (нині — підполковник та командир 24 ОМБр ім. Короля Данила. — О.Г.), з рушником на плечі виходив з душу, який хлопці облаштували тут, у лісосмузі при дорозі. Пам’ятаю, це мене тоді неймовірно вразило: якщо вони знаходять час і можливість думати про чистоту — значить, все не так погано, як я собі уявляю. Це мене неймовірно підбадьорило. 

Але захисники потребували допомоги: треба було їм допомогти облаштувати побут. Привезла їм з Маріуполя намети та продукти. Потім помчала до Києва, де друзі-майданівці (тоді ще не було слова «волонтери») завантажували моє купе продовольством, яке я далі доправляла через окупований Донецьк у Волноваху. У Донецьку пасажирів перевіряли: відкривались двері, заходив «ополченець» з автоматом і роздивлявся наші документи і речі. Мене рятувала лише місцева прописка і те, що вони не перевіряли жінок. 

Коли я та інші місцеві патріоти вже майже «перекрили» потребу того підрозділу у найбільш необхідному, спитала бійців, що треба довезти такого, що врятує їм життя. Хлопці не знали, бо єдиним кадровим військовим тут був майор Гудзь — всіх інших на фронт витягнули буквально з тракторів та з-за комп’ютерів. Сказали навмання: «Он бачиш, у одного хлопця є розгрузка? Дуже корисна річ, туди можна покласти шість ріжків до автомата і відстрілюватись в шість разів довше, ніж одним рожком». Для мене побажання моїх захисників важило більше, ніж найсуворіший наказ якогось генерала! 

Миттю передзвонила дівчатам-волонтерам, домовилися у Запоріжжі з волонтерами-швачками; поки їхала — через Facebook збирали гроші. Везла знову ж-таки через окупований Донецьк та ворожі блокпости, але жінок, на моє щастя, не перевіряли. Приїхала до Волновахи вже о 19-й вечора. Розумію, що вже сьогодні не встигну віддати хлопцям розгрузки. Взяв жах: вони цілу ніч лишатимуться геть беззахисні! Зараз це смішно, але тоді справді вірилося, що розгрузки і бронежилети здатні врятувати нашим синочкам життя. Вирішила, що піду пішки. Йду 6 кілометрів, з двома пакунками, кожен десь по 10-12 кг. А назустріч мені біжить молодий солдат — з важким автоматом, у берцях... Це був момент, коли я відчула, що ми таки справді разом, в єдності. Я турбувалася про них, а вони про мене.. Я тоді їм сказала: «Хлопці, я з вами до перемоги». 

Одна з її поїздок у Червонопартизанськ, під Ізварине, могла завершитись загибеллю. «Замовлення» підопічних у вигляді одягу, біноклів та приладів нічного бачення вона поклала у кілька сумок. Був липень 2014-го, їхала через Донецьк, Луганськ, Свердловськ. Замовила таксі, аби «доїхати до чоловіка», але насправді — до орієнтиру, вказаного бійцями бригади. Але таксист довіз волонтерку лише до місцевої шахти; через 10 хвилин туди ж під’їхали три автівки з сепаратистами. Імпровізуючи, Мокренчук зателефонувала «чоловікові» (розвідникові Роману Кисілю) та російською почала обурюватись, що, мовляв, «якісь люди мене не пускають, приїдь розберися». Бойовики «охололи», волонтерка виграла півгодини часу на те, щоби «розбиратися» приїхав директор місцевої шахти з проукраїнськими поглядами. Домовились оглянути валізи у приміщенні шахтоуправління, заповненому шахтарями. «Вони мене затягли до себе, а бандити трохи покрутилися й вийшли назовні. Уночі люди директора змогли непомітно вивезти мене в ближнє село, але без сумок, пообіцявши знайти можливість переправити їх нашим бійцям...». Він дотримав слова: буквально через пару годин хлопці подзвонили і сказали, що «гостинці» вже у них. 

«В самому початку у свідомості сплив біблійний вірш: „Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх?“ І, коли я бачила майданівських самооборонівців та бійців з одними автоматами, зрозуміла, що саме вони були „узяті на смерть“, — каже вона. Якщо я не допоможу, вони просто загинуть». 

«Солдатська пошта» — волонтерська організація, яка доставляла в ЗСУ (і здебільшого 72-й бригаді) військову амуніцію, біноклі, нічники, тепловізори, одяг, продукти, запчастини до військової техніки тощо. 

Базувались у Волновасі, куди Мокренчук тимчасово переїхала з Києва — саме там працювало найближче до лінії фронту відділення «Нової Пошти». Мокренчук запевняє, що за 4,5 роки існування ініціативи вони перевезли кілька сотень тон вантажів. Зокрема, у 2015-му, коли була велика потреба у камуфляжі, вона переважно займалась одягом для хлопців. 

«Ми тоді одні штани купляли мішками. Це десятки тон перевезеного вантажу. Робота з 06:00 до 23:00». Їздили у Слов’янськ, Сніжне, Донецьк, Червонопартизанськ, Луганськ, Кутейникове, Іловайськ, Маріуполь та інші міста. 

Роботу значно полегшувало близько півсотні «солдатських поштарів» з числа місцевих та помічників з усієї України. У інтерв’ю «Радіо Свобода» в серпні 2016 року Мокренчук зізнається, що її гуманітарна група відмовилась від фінансових пропозицій фонду Рината Ахметова — не хотіли, щоб на виборах люди голосували за кандидатів, чиї прізвища бачили на пакетах з гречкою. 

Мокренчук каже, що в перший рік існування «Солдатської пошти» за місяць через її рахунок проходили мільйони гривень. Жертвували з Іспанії, США, Казахстану, Ірландії та... РФ. Втім, вони одразу йшли на оплату обладнання та екіпірування. 

У 2015-му Мокренчук вже могла надавати допомогу продуктами і одягом не тільки бійцям, але й мешканцям прифронтових населених пунктів на лінії вогню. «Взимку того року ми реально рятували від голоду мешканців Гранітного, Кам’янки, Богданівки та інших сіл. Та й потім були для них доброю підтримкою, разом з іншими волонтерськими організаціями. Допомагали в скруті також мешканцям Волновахи». 

Крім того, в перші два роки війни їздила разом з іншими волонтерами як провідник — бо знала місцевість, як свої п’ять пальців. 

У червні того ж року волонтерка опинилась у центрі скандалу з військовим одягом. Мокренчук виклала у Facebook світлини майже повністю обгорілого Олександра Багерського в шпиталі та Петра Кізіма (загинув від влучення з ПТУРа під Гранітним). «Був ще й інший випадок, коли на хлопцях загорілися легкозаймисті куртки», — додає Мокренчук. Все це спонукало її до рішучих дій, які не сподобалися декому і призвели до потоків лайок на її адресу. 

«У Багерського було 95% опіків шкіри через те, що нашим військовим через несумлінного постачальника видавали горючий одяг, — каже вона. — Я його бачила на власні очі, бо хлопці приносили мені прати речі. Якщо підпалиш цю тканину, вона спалахує, як свічка, і капає. Солдати називали цю форму „мішки для 200-х“: клейонка, ще й просочена формаліном». 

Ситуація стала поштовхом для зміни речового забезпечення армійців. «Тиск на мене був серйозний, але втрутився і допоміг Ю. Бірюков. Від нього ми дізнались, що такої форми в армії була величезна кількість, він же організував збір і заміну цієї горючої форми на нормальну. Ми ж тим часом закуповували і возили в підрозділи зручний і безпечний «мультикам». 

У 2016-му армію вже відносно забезпечили одягом й продуктами. З вересня того року Мокренчук почала відходити від волонтерства. Дві причини: по-перше, допомога стала неактуальною, по-друге, у житті з’явився новий обрій — можливість працювати за своїм журналістським фахом — на посаді прес-офіцера. 

Берегиня в погонах з блокнотом і ручкою 

За філіжанкою кави у одному з привокзальних кафе у Києві Мокренчук зізнається, що мріяла писати про українських військових. Адже «хотілося всім розказати про них та їхній подвиг». 

У липні 2015-го новий командир 72-ї ОМБр (нині — ім. Чорних Запорожців) полковник Андрій Соколов запропонував їй взятися за інформаційну підтримку бригади, обіцяючи сприяння. Мокренчук погодилась; послідував випуск бригадної газети «Східний фронт», ведення акаунтів у соцмережах та згодом, народження газети «Честь і воля». Працювати було тим легше, що 3 серпня її взяли на військову службу, попри те, що раніше раз-по-раз відмовляли через граничний вік: замполіт особисто поклопотався за неї перед воєнкомом і підтвердив, що підрозділу справді потрібен фахівець такого профілю. 

«Наша задача — зробити так, щоб, по-перше, коли бійці поверталися сюди, в тил, їх сприймали адекватно, як нові можливості для нації, а не як загрозу. По-друге, ми повинні підтримувати бойовий дух бійців на фронті, попереджувати поширення викривленої і брехливої інформації і не розводити „зраду“, „всепропальство“ та інші нісенітниці», — описувала у липні 2017 року тодішні завдання Мокренчук. 

Загалом, вона є свідком і водночас активним учасником відродження військових прес-структур та військової журналістики. 

— До мене у 72-й бригаді прес-офіцерів не було. Їх скоротили. І в інших бригадах теж. Інформаційним забезпеченням займались люди, які просто цікавились тематикою. В мене ж був досвід створення прес-служби ВСО ЄХБ, керування інформаційною агенцією та долучення до інфовоєн. Мені було від чого відштовхуватись, тож зараз прес-служба 72 ОМБр вважається кращою в ЗСУ (до січня 2018 року. — О.Г.). Титанічну роботу по відкриттю бригадних прес-служб та налагодженню їхньої роботи провела полковник Оксана Гаврилюк. Підполковник Яна Холодна долучилась до відновлення роботи військового телебачення і радіо. Керівник прес-служби Генштабу полковник Богдан Сеник, головний редактор газети «Народна армія» полковник Роман Драпак (наприкінці грудня 2018-го видання ліквідоване. — О.Г.) і багато інших також зробили все можливе, щоб військові ЗМІ та прес-служби почали виконувати свої функції належним чином. 

У серпні 2016-го почали відроджуватись бригадні прес-служби, і Мокренчук, колишня керівниця протестантської прес-служби і екс-волонтерка, стала т.в.о. прес-офіцера 72-ї ОМБр. З 10 травня, після закінчення курсів при Міноборони, вона — молодший лейтенант, офіційно призначений прес-офіцером підрозділу. 

«Твоя задача, як на сповіді: правда, правда, і нічого, крім правди — у слушний час і в обсязі, який не зашкодить нічиєму життю», — описує вона свої задачі на фронті. У сепаратистських псевдореспубліках Мокренчук почули та внесли до бази «Трибунал». 

— Чи є у військових упередження стосовно віруючих-протестантів? 

— Абсолютно немає. Всі знають, що я віруюча. Звісно, для когось було шоком, що я баптистка. Але, оскільки до цього мене кілька років знали як нормальну та гідну людину, в них просто, як кажуть, «склалися пазли», чому я, наприклад, не палю і не п’ю. «Ну, тепер все зрозуміло» — оце й все, що вони сказали. 

Взагалі на фронті це не проблема. Там всі люди розуміють, що під Богом ходять. 

Перша історія про це — перевезення одного бійця після першого обстрілу нашої бригади «Градами» під Амвросіївкою. Коли ми його транспортували, я хотіла поговорити з ним про Бога, але не знала, як почати. Спитала: «В тебе є бронежилет?» І тут він дістає з кишені Новий Заповіт у камуфляжному виданні Братів Гедеонів і каже: «Ось мій найкращий бронежилет!» Я була приголомшена і спитала: «Чому?». Він продовжив: «Ми жили у наметах, коли почався обстріл. Було реально страшно. Пострибали в окопи, які накрили плащ-наметом. Сидимо. Мені страшно: дістаю ліхтарик, відкриваю „Новий заповіт“ і читаю його. Хлопці одразу почали гримати, щоб вимкнув світло. Але майор звелів всім „стулити пельку“, а мені наказав читати текст вголос, бо страшно всім. Дві години йшов обстріл, дві години я читав „Новий заповіт“. І ми всі лишились цілі». 

20 серпня 2014 року, після обстрілу «Ураганами» 30-ї бригади біля Старогнатівки та Гранітного ми приїхали до хлопців, які вийшли з-під обстрілу. Мій знайомий боєць розповідає: «Не повіриш, але, коли почався обстріл, я вибіг з намету і навіть не знав, куди бігти, бо все навколо зайнялось. Кидаюсь знов в намет, падаю на підлогу й молюся про швидке закінчення тих 20 секунд, скільки стріляє РСЗВ. Після них я вискакую і бачу, що все навколо горить, техніка теж, а наш намет навіть осколком не посікло. Ми з хлопцями кинулись до окопу і там продовжили молитися». 

Ольга Тарасевич, якій 14 травня 2017 року відірвало ногу, пережила два прямих влучення 120-го міномета 120-го міномета в будинок, але Господь зберіг її життя. Їй відірвало ногу, пів-будинку було зруйновано повністю, за винятком стіни, на якій висіла ікона. Солдат Валентин Нагаївський, який жив у другій кімнаті за стіною, теж дивом лишився живим. Цю ікону він забрав з собою в бліндаж на нові позиції. І таких випадків безліч. 

— Ви якимсь чином лобіювали впровадження капеланства у 72-й бригаді? 

— «Лобіювала» — це дуже сильно сказано. Скажемо так, я сприяла. Але такого капеланства, яке проходить весь час з підрозділом. Наприклад, священик Петро Паєвський (УПЦ МП. — О.Г.), який нам дуже багато допомагає, був капеланом у 30-й бригаді ще за часів їхньої діяльності у Косово, а до січня 2018 року служив у нас заступником командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення. Він постійно перебував з особовим складом і надавав їм духовну допомогу, відправляв службу під час християнських свят. Зараз він демобілізований, служить в Уманському військкоматі. 

Він розповідав: «Я побудував капличку і робив усе добре та правильно, але люди заходили, ставили свічку і виходили. І вперше вони сповідалися лише після того, як я разом із ними сів на БМП та поїхав на перше нічне чергування. Коли ми приїхали звідти, вони почали до мене зовсім по-іншому ставитись». Йому дуже довіряли, бо він весь час з підрозділом, весь час з людьми. 

Інший приклад — отець Микола з УПЦ (МП). Він провів зо 2 тижні на позиції «Орел» — найбільш небезпечному місці, де в нас загинуло найбільше хлопців. Інший священик, отець Андрій з Одеси (колишній Київський патріархат і нині ПЦУ), провів разом з нами під Старогнатівкою цілий рік. З хлопцями у бліндажі, на позиціях і навкруги. Саме це давало можливість людям спілкуватись і навертатися до Бога. Одна справа — це слова приїжджих священиків, інша — щоденний життєвий приклад «своїх».

 Протестантські капелани у 72-й бригаді є: Олексій Висоцький та інші. Вони їздять з якоїсь київської церкви на ротації по 10 днів. Це добре, але капеланів багато не буває, і треба приїжджати ще. 

— Чи є у військовослужбовців упередження до служителів Московського патріархату?

 — Від конфесії не залежить, є людина християнином чи ні. Це я знаю ще з часів поїздок в Ізраїль. Або ти людина Божа, або ні. 

— Особи з керівного складу приходять по розмови про Бога? 

— Трапляється. На фронті це не є протиприродним. 

— Ці розмови інтенсифікувались, коли після обстрілу Авдіївки в січні-лютому 2017-го загинули 10 людей? 

— Не сказала б, що вони стали більш активними: раніше теж були тяжкі бої і втрати, просто в «чистій Україні» про це менше відомо. Ходіння військових під Богом є елементом щоденного життя. Якщо на території мирної України почати розмову на тему життя та смерті, людей це напружує, і про це нікому не хочеться говорити. Тут же загибель — це природно, це перехід. Загалом ми не сприймаємо тут загибель як щось невідворотне: воїн переходить у Небесний Батальйон, навічно лишаючись у наших серцях і наших лавах. З фронтовиками дуже легко говорити про Бога і про смерть — хто куди піде. І немає різниці, переді мною православний або мусульманин. Бо загибель — поруч, однакова для кожного. 

— Що церква може запропонувати війську? 

— Є велика необхідність у тому, щоби українські церкви запропонували програму для демобілізованих. Величезна кількість солдатів знайшла Бога на передовій; вони повертаються додому, але церкви зі своїми старими стереотипами про заборону брати в руки зброю та питаннями про вбивство ворогів не готові їх приймати. Більшість солдатів тих ворогів і не бачили, адже в нас зараз переважно позиційна війна в обороні: російські бойовики тримають свої позиції, ми — свої. 

Цим людям потрібно допомогти повернутись до мирного життя і прийти до церкви. На фронті кожен з них — «потрібні», «герої», «такі, без яких хтось може реально загинути». А вдома вони нікому не потрібні. Вони зайві, до них ставляться, як до «контужених» та «хворих». Всі намагаються зробити тебе таким, як до війни, але це неможливо. Люди, які пережили атаки й обстріли та втрачали товаришів, ділять світ на «життєво важливе» і решту. Але суспільство боїться і неготове прийняти людей зі зміненим світоглядом і водночас сильних, відважних, сміливих, здатних іти до кінця і віддати життя за близьких. Якщо церква не дасть їм можливість влитися в мирне суспільство, незабаром почнуться, як у США, суїциди та негативні прояви: людина не може лишатися сама. 

Старший офіцер прес-центру оперативного командування Північ Олена Мокренчук: Від початку війни мріяла писати про героїзм українських військових. 

І військові, і журналісти 

Після боїв під Авдіївкою наприкінці жовтня 2017-го 72 ОМБр повернулась у місце постійної дислокації, у Білу Церкву. Серед військовослужбовців була й Мокренчук. Далі дороги бригади і прес-офіцера розійшлись. Командиром підрозділу став Руслан Татусь, в якого було інше бачення журналістики, тож виконувати місію стало неможливо. 

З січня 2018 року екс-журналістка почала виконувати схожі обов’язки у 24 ОМБр імені короля Данила. «Дуже хотіла перевестись туди назовсім, бо там командиром став підполковник Валерій Федорович Гудзь, якого я дуже поважала ще з весни 2014 року! Але не так сталося, як гадалося: за рішенням вищого командування, з 30 травня 2018 року мене перевели на посаду старшого офіцера прес-центру управління Оперативного командування «Північ». 

— Якою ви бачите модель комунікації армії зі світом? Куди можна зростати прес-службам? У чому вони відстають? 

— Взагалі прес-служби проявили себе досить добре. Володимир Фітьо непогано працює у 24-й бригаді ім. князя Данила Галицького. Справи йдуть добре у 93-й,92-й (прес-офіцер Андрій Міхейченко) та 26-й бригаді (Олег Калашников). Процес пішов, і його не зупинити. 

Зараз прес-служби підрозділів працюють як поводирі для журналістів. Ніхто від них більшого не вимагає. «Вигулюйте журналістів і слідкуйте, щоби вони не лізли, куди не треба, й нічого поганого не написали» — кажуть нам. Але ж інформація є засобом протидії ворогу, а також допомагає інформуванню місцевого населення. Це зброя, якою треба вміти користуватись. Тож треба вчитися подавати достовірну інформацію — без приховувань і прикрас. Навчившись користуватись цією зброєю тут, зможемо робити це і на окупованій території. Загалом, нам потрібні потужні інформаційні центри, які займатимуться не пропагандою, а правдивою і безсторонньою подачею інформації, яка принесе Україні користь. 

Людям вже нецікаво дивитись на журналістів, що стоять на «промці» та інформують про чергові обстріли. Йде 5-й рік війни! Це вже давно не новина. Ви розповідайте, як ми відбиваємо атаки ворога, що ми робимо, аби не пустити його на нашу землю! Це і буде цікаво. 

Старший офіцер прес-центру оперативного командування Північ Олена Мокренчук: Від початку війни мріяла писати про героїзм українських військових. 

І ще. Не забувайте, що бойові дії — лише невелика частка загальної зовнішньої і внутрішньої політичної діяльності країни. Вони завжди відбуваються в контексті поточного стану в Україні і в світі, тож і висвітлюватись повинні так, щоб не шкодити країні, а служити на збудування. Колись моя перша редакторка мене вчила: «Коли пишеш, добре подумай, до чого твоя публікація призведе. Краще не написати нічого, ніж зашкодити людині: ти напишеш і забудеш, а людині з цим потім жити...». 

Мої поради військовим журналістам такі: завжди перевіряйте інформацію, особливо військову: солдат бачить лише свій сектор обстрілу, тож його думка важлива, але не остаточна. Запитайте ще бійців, порадьтеся з командирами. Цікавтеся думкою піхотинця в окопі, але не забувайте перепитати у тих, хто забезпечує їм побут, підвіз боєприпасів, вогневе прикриття та багато іншого. Час героїв-одинаків давно минув, і героїзм одного завжди забезпечується стійкістю і вірністю багатьох інших справа і зліва, точністю і майстерністю тих, хто прикриває піхоту в окопах надійним вогняним крилом артилерії, закриває бронею танків. 

А головне — не забувайте про Бога. Не соромтеся розказувати, як Він рятує і допомагає людям тут, серед вогняного вихору війни. Для чогось Він допустив все це нашому народу, нашій країні. І коли ми зрозуміємо, для чого саме; коли вивчимо цей урок — війна закінчиться. І настануть для нас нові часи, постануть нові завдання.

 Олексій Гордєєв, для «Цензор.НЕТ»