Працівникам
Мінімальні гарантії в трудовому праві: поняття, зміст, специфіка правового регулювання
Регулювання трудових відносин в Україні виробляється на підставі законодавства про працю, зокрема, Кодексу Законів про працю. Згідно зі ст. 3 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Загальні положення містять норми, що визначають предмет, сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, єдність і диференціацію, суб'єктів трудового права, їх правовий статус. Належне місце в загальних положеннях має бути відведено нормам, що закріплює право на працю, його поняття, зміст, гарантії.
Чинним трудовим законодавством передбачено гарантії здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за виконання трудових обов'язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийомі на роботу, зміні трудового договору, його припинення.
Гарантії в одних випадках попереджають порушення зобов'язаними суб'єктами трудових прав, в інших - встановлюють межі дій зобов'язаних осіб, у третіх - забезпечують можливість своєчасного оскарження дій, що порушують зазначені права, у четвертих - забезпечують компенсацію матеріальної шкоди, викликаної їх порушенням за рахунок винних осіб
Загальний межа особливостей правового регулювання трудових відносин працівників, зазначених у частині другій ст. 3 КЗпП, такий, що зазначеним працівникам у будь-якому випадку надаються передбачені законодавством про працю гарантії, що стосуються праці жінок, молоді, інвалідів, охорони праці та зайнятості. Не повинно виникати особливих складнощів при визначенні кола гарантій (і які визначають їх норм) для жінок, молоді та інвалідів. Гарантії, що стосуються охорони праці, встановлені статтями 153-173 'КЗпП, Законом "Про охорону праці" відповідними спеціальними нормативними актами.
Особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю. Формулювання частини другої ст. 3 КЗпП "особливості праці членів кооперативів" поширюється, на наш погляд, на членів не тільки виробничих, а й інших кооперативів, зокрема, на членів споживчих товариств. З огляду на це слід визнати, що п. 4 ст. 6 Закону "Про споживчу кооперацію", що надає членам споживчого товариства право першочергового прийому на роботу в товариство, не суперечить ст. 3 та інші норми КЗпП.
Держава здійснює фінансову підтримку місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій на основі нормативів витрат (фінансування). Цільова державна підтримка здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.
У частині, що не суперечить законодавству України, в Україні продовжує діяти Закон "Про кооперацію в СРСР". При цьому положення Закону "Про кооперацію в СРСР" і статутів мають юридичну силу лише остільки, оскільки вони не знижують встановлений законодавством про працю рівень гарантій прав працівників, що стосуються зайнятості, охорони праці, праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.
Будь-яке зниження рівня гарантій, встановленого на цей рахунок законодавством про працю, не може допускатися ні спеціальним законодавством, що поширюється на кооперативи, ні їх статутами.
Одним з важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стандартів і державних соціальних гарантій. Державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій . Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижче прожиткового мінімуму.
Трудова угода (договір) як спосіб забезпечення соціальних гарантій для працівників Стаття 10 КЗпП «Колективний договір».
Колективний договір укладається на підставі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
З позиції теорії можна розділити угоди на укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі. Тоді сторонами генерального (вищого) угоди виступають:
професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди;
власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави.
Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи і профспілки об'єднання чи профспілок чи інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, які входять в сферу їх дії.
Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.
Угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо:
гарантіям праці та забезпеченні продуктивної зайнятості;
мінімальним соціальним гарантіям оплати праці і доходів всіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя;
розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів;
соціальному страхування;
трудових відносин, режиму роботи та відпочинку;
умовам охорони праці та навколишнього природного середовища;
задоволенню духовних потреб населення;
умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці. (Частина перша статті доповнено абзацом дев'ятим згідно із Законом N 20/97-ВР від 23.01.97)
Угодою на галузевому рівні регулюються галузеві норми, зокрема щодо:
нормування і оплати праці, встановлення для підприємств галузі (підгалузі) мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації на підставі єдиної тарифної сітки по мінімальній межі та мінімальними розмірами доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі) ;
встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці та зайнятості;
трудових відносин;
умов і охорони праці;
житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку;
умов зростання фондів оплати праці; (Частина друга статті 8 доповнено абзацом сьомим згідно із Законом N 20/97-ВР від 23.01.97)
встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці. (Частина друга статті 8 доповнено абзацом восьмим згідно із Законом N 20/97-ВР від 23.01.97)
Галузева угода не може погіршувати становище трудящих порівняно з генеральною угодою. Угоди на регіональному рівні регулюють норми соціального захисту найманих працівників підприємств, включають вищі порівняно з генеральною угодою соціальні гарантії, компенсації, пільги.
Сторони, які уклали угоду, повинні інформувати громадян через засоби масової інформації про зміну угоди та хід його реалізації.
Галузеві та регіональні угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці України.
Колективні договори підлягають повідомній реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади. Порядок повідомної реєстрації колективних договорів установлений постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів" від 5 квітня 1994 р. № 225. Підприємствам слід виконувати наступні встановлені названою постановою вимоги до подаються на реєстрацію колективного договору, угоди:
1) вони повинні містити інформацію про джерела фінансування заходів щодо надання додаткових (порівняно з законодавством) соціальних пільг і гарантій;
2) вони повинні відповідати вимогам законодавства про мови і викладатися у відповідності із загальними нормами правопису;
3) вони не повинні суперечити законодавству і умовам угод більш високого рівня.
Метою реєстрації є забезпечення можливості врахувати умови колективного договору, угоди при вирішенні колективних чи індивідуальних трудових спорів.
Трудова діяльність, яка протікає в рамках трудового договору, володіє наступними правовими ознаками. Це:
- Праця юридично несамостійна, а протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи);
- Не на основі власних засобів виробництва, а на кошти (капітал) власника;
- Не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання в роботі вказівок та розпоряджень власника або уповноваженого ним органу і під гарантовану оплату;
- Виконання роботи певного виду (трудової функції);
- Трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час і лише у випадках, встановлених у законі, - на певний термін;
- Здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в колективі працівників (трудовому колективі);
- Виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці (норм праці);
- Отримання від роботодавця у встановлені терміни грошової винагороди за виконувану роботу;
- Забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випадках
- Участь роботодавця у фінансуванні соціального страхування працівника.
Гарантії прав громадян на охорону праці
Права громадян (у тому числі працівників), закріплені у відповідних нормативно-правових актах, можуть бути реалізовані тільки за умови, якщо в нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії.
Закон України «Про охорону праці» передбачає цілий ряд гарантій прав громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві.
Встановлено, що умови трудового договору не можуть містити положення, які не відповідають законодавству України про охорону праці. Громадянин при укладенні трудового договору повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.
Однією з гарантій є й те, що працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для оточуючих його людей і природного середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства з участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин, не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.
Також працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку (частина 3 ст. 38 і ст. 44 КЗпП).
На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.
Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (трудовим договором) працівникам пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством.
Гарантійної нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був змушений придбати їх за власні кошти - компенсувати йому витрати.
Говорячи про гарантії прав громадян на охорону праці, особливо необхідно виділити обов'язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.
Законом України «Про охорону праці», нормативно-правовими актами в цій області передбачаються і інші гарантії прав працівників на охорону праці.
Робочий час
Робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіком роботи або умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.
Конституція України в ст. 45 передбачає, що працює гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.
Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. І якщо раніше встановлені на законодавчому рівні норми, що регулюють тривалість робочого часу, були імперативними, то в сучасних умовах спостерігається тенденція колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Така тривалість робочого часу називається нормальний робочий час. Причому, слід зазначити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поширюються на працівників підприємств усіх форм власності. (Ст. 3 КЗпП України).
Гарантії щодо відпусток і часу відпочинку
Відповідно до Конституції України громадяни нашої країни користуються правом на щорічне вільний від основної роботи час. Для відпочинку видаються щорічні оплачувані основні відпустки. У деяких випадках працівники можуть отримати додаткові відпустки без збереження заробітної плати.
Право на щорічну оплачувану відпустку належить до основних трудових прав кожного працівника. Для набуття права на відпустку працівник повинен перебувати у трудових правовідносинах з підприємством. Наданням щорічних оплачуваних відпусток забезпечується право працівників на відпустку.
Закріплюючи право на відпочинок в якості невід'ємного права кожного, Конституція України, разом з тим, передбачає, що встановлений законом щорічну оплачувану відпустку гарантується не всім громадянам, які займаються тією чи іншою трудовою діяльністю, а тільки працюють за трудовим договором або знаходиться у трудових відносинах з підприємствами , установами, організаціями.
Там же, де трудовий договір відсутня немає трудових відносин, говорити про забезпечення права на відпустку не має сенсу. Особа, яка займається індивідуальною трудовою діяльністю, саме вирішує про відпустку.
Право на відпустку не залежить від місця роботи, займаної посади, форми оплати праці, режиму, умов праці, строку трудового договору.
Право на щорічну оплачувану відпустку на загальних підставах мають і особи, які працюють за наймом в окремих громадян, у ролі хатньої робітниці, шофера, секретаря, няні і т.п.
Адміністрація не може позбавити робітників і службовців відпустки повністю або частково. Це відноситься як до основного, так і до додаткових відпусток. Лише за прогул без поважних причин тривалість відпустки зменшується на число днів прогулу, але при цьому вона не може бути менше 12 робочих днів.
За час відпустки за працівником зберігається місце роботи і середній заробіток (ст.74 КЗпП України), що є найважливішою гарантією використання відпустки за призначенням, тобто для відпочинку.
У відповідності зі ст.40 КЗпП звільнення працівника з ініціативи адміністрації під час перебування його в щорічній відпустці не допускається, за винятком випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації. Забороняється в цей період і переведення на іншу роботу. Але сам працівник у праві під час відпустки подати заяву про звільнення за власним бажанням і розірвати трудовий договір.
Право на відпустку не може бути обмежена, скасовано або втрачено в період роботи. Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, за винятком випадків звільнення працівника, що не використовував відпустку (ст.83 КЗпП). Сам працівник так само не має права відмовитися від відпустки.
Відпустки передусім поділяються на щорічні основні та додаткові. Обидва ці відпустки надаються за роботу і для відпочинку. Відмінність цих відпусток залежить від тривалості, підстави та порядок надання.
Щорічна відпустка зазвичай виступає як сума основної і додаткової відпусток, на які працівник має право. Для отримання додаткової відпустки умови і характер роботи, а також деякі інші обставини, з якими пов'язане виникнення права на його отримання, є визначальними. А основна відпустка гарантовано працівникові незалежно від того, де він працює і яку роботу виконує.
Додаткова відпустка працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці, надається за Списком виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці тривалістю 35 календарних днів. Список затверджено Кабінетом Міністрів України.
Список повинен застосовуватися на всіх підприємствах, в установах, організаціях незалежно від їх організаційно-правової форми при наявності шкідливих умов праці. Тривалість додаткової відпустки, встановлена у Списку для виконують ту чи іншу роботу, що займають ту чи іншу посаду-це мінімальна гарантія для працівника будь-якого підприємства, зайнятого на даній роботі. Якщо раніше підприємство не мало права розширювати коло осіб, які користуються додатковими відпустками за роботу зі шкідливими умовами праці та збільшувати тривалість цих відпусток порівняно з Списком, то тепер ніяких обмежень немає. Перелік робіт, професій і посад із шкідливими умовами праці і тривалість додаткової відпустки по кожній з них зазвичай наводяться в колективному договорі.
Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням:
Право на освіту є одним з найважливіших конституційних прав громадян. Реальність і широта гарантій, що забезпечують право на освіту, дають можливість отримання його і без відриву від виробництва.
З метою створення належних умов для поєднання роботи і навчання трудовим законодавством встановлено численні пільги робітникам і службовцям, успішно поєднують працю з навчанням. Серед цих пільг велике місце займає надання додаткових відпусток для навчання, мета яких - дати працівникам додатковий час для підготовки та складання іспитів і заліків, виконання лабораторних робіт і т.д.
Додаткові відпустки надаються у зв'язку з навчанням без відриву від виробництва, в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, аспірантурі, а також деяким категоріям фахівців, підвищує кваліфікацію.
На практиці зустрічаються випадки порушення права на відпустку.
Нагляд за дотриманням законодавства про відпустки здійснюють спеціально уповноважені на це державні органи та інспекції, які є незалежними у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.
Контроль за дотриманням законодавства про відпустки здійснюють у межах своєї компетенції центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та профспілкові органи.
Вищий нагляд за додержанням і застосуванням законодавства про відпустки здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами. Особи, винні у порушенні законодавства про відпустки, несуть відповідальність згідно із законодавством. Спори, що виникають щодо надання відпусток, розглядаються в порядку, встановленому законодавством.
Оплата праці
Оплата праці - чи не найважливіша категорія у системі умов праці. У ній як ні в якій іншій сфері відбиваються всі суперечності суспільства, усі досягнення і прорахунки. Тому підходити до правових питань оплати праці необхідно з дослідженням об'єктивних реальних суспільних відносин. Саме соціально-економічні аспекти дозволяють розкрити ті проблеми, які мають місце в сучасних умовах в Україні у сфері оплати праці, і «підказати» правові засоби, форми їх вирішення.
Як соціально-економічна категорія заробітна плата являє собою фиксируемую у грошовій формі певну частину доходів громадян у структурі національного доходу країни. Як відомо, з доходів громадяни виплачують прибутковий податок. За цим показником можна проаналізувати, як йде справа з доходами у населення. У сучасних умовах розвитку економіки, коли більше 50% підприємств є збитковими, мають заборгованість перед державою і з виплати заробітної плати працівникам, частина прибуткового податку з доходів громадян у структурі консолідованого бюджету України складає близько 11%, в той час як у США, наприклад, вона досягає майже 30% [6].
Чинним законодавством, зокрема, статтею 97 КЗпП України, передбачені норми, які дозволяють підприємствам, у разі необхідності, використовувати погодинну систему оплати праці працівників.
Зазначена система оплати праці застосовується для працівників, які працюють на умовах неповного робочого часу, на тимчасових, разових роботах, на ремонті та обслуговуванні обладнання, контролі якості продукції, експериментальних та допоміжних роботах, ремонтно-будівельних, транспортних і т.д.
Вона прийнятна також для жінок з малолітніми дітьми, молоді, яка поєднує роботу з навчанням, людей, у яких обмежена працездатність і які зацікавлені в роботі на умовах неповного робочого дня.
Враховуючи, що тривалість робочого часу по місяцях року різна, при виконанні годинної норми праці за одну і ту ж виконану роботу працівникові гарантується різна винагорода.
Тому назріла нагальна потреба упорядкувати цей процес, зокрема, ввести в законодавче поле таке поняття, як погодинна мінімальна заробітна плата, та передбачити певні гарантії для працівників, які працюють за погодинною системою оплати праці.
З метою реалізації цього завдання і впровадження в Україні нової соціальної гарантії - регульованої державою мінімальної погодинної заробітної плати - було розроблено Кодекс законів про працю України та Закону України «Про оплату праці».
Законами визначено основні принципи встановлення мінімальної погодинної заробітної плати. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірі з урахуванням прожиткового мінімуму, загального рівня середньої заробітної плати, рівня зайнятості та інших економічних умов. Погодинний розмір мінімальної заробітної плати визначають, виходячи з місячного розміру мінімальної заробітної плати та середньомісячної тривалості робочого часу при нормальній тривалості робочого часу 40 годин на тиждень.
Процедура визначення розміру мінімальної заробітної плати незмінна. Встановлювати розмір мінімальної погодинної заробітної плати продовжують у тому ж порядку, який передбачений чинною редакцією статті 10 Закону України «Про оплату праці" щодо встановлення мінімальної заробітної плати.
Встановлення на державному рівні розміру мінімальної погодинної заробітної плати не зменшив обсяг існуючих прав працівників.
Запровадження мінімальної погодинної заробітної плати ніяким чином не пов'язано зі зменшенням норми тривалості робочого часу. Кодексом законів про працю України (стаття 50) вже передбачена можливість підприємства при укладанні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.
З метою встановлення додаткових гарантій працівникам, які працюватимуть за погодинною системою оплати, статтю 106 КЗпП України пропонується доповнити нормою щодо проведення оплати надурочних всіх годин, відпрацьованих працівником понад встановлену законодавством тривалість робочого часу на тиждень у разі, якщо працівникові не встановлена тривалість щоденної роботи.
Впровадження запропонованих законодавством змін до законодавства сприятиме подальшому посиленню соціального захисту людини праці.
Законом також встановлюються умови визначення розміру мінімальної заробітної плати, один з яких - облік розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи, який відповідає нормам Конвенції МОП № 131. Зазначена норма передбачає можливість для держави встановлювати розмір мінімальної заробітної плати з урахуванням як 100 відсотків, так і більш високого відсотка прожиткового мінімуму, виходячи з фінансових можливостей як бюджетів, так і підприємств.
Норма, що мінімальна заробітна плата не може бути менше прожиткового мінімуму, встановлена Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» і не потребує дублювання законодавчими актами України.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми за трудові успіхи, винахідництво, а також за особливі умови праці. До фонду додаткової заробітної плати входять доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, премії за виконання виробничих завдань і функцій. Наприклад, надбавки за кваліфікаційну майстерність, за знання іноземної мови, за класність водіям, бригадирам за керівництво бригадою, персональні надбавки за роботу у шкідливих умовах праці, премії за виконання і перевиконання виробничих завдань, за виконання акордних завдань у строк, за зменшення простоїв обладнання; винагороди за вислугу років, оплата разових робіт на підприємстві; оплата праці студентів під час проходження практики; оплата за роботу у вихідні та святкові дні; витрати, пов'язані з оплатою житла працівникам підприємства та ін
До гарантій для працівників відноситься оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, на медичне обстеження; для переведених працівників за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; час переведення на більш легку роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; у зв'язку з виконанням донорських обов'язків; встановлення гарантій і компенсацій працівникам при переїзді на роботу в іншу місцевість; службових відряджень; роботи в польових умовах та ін
Гарантійні виплати - це суми, що зберігають працівникові заробітну плату (повністю або частково) за час, коли він з поважних причин, передбачених законом, звільняється від виконання трудових обов'язків і за ним зберігається місце роботи. Гарантійні доплати - це суми, що виплачуються понад заробітну плату працівникові при скороченні робочого часу або переведенні на іншу роботу у встановлених законом випадках. Ці виплати не є заробітною платою, але тісно з нею пов'язані:
1) здійснюються з фонду оплати праці;
2) розмір їх, як правило, порівнюється з тими ж
показниками, що і заробітна плата. До основних гаранти йним виплат відносяться:
1) виплати працівникам за час виконання державних або громадських обов'язків (ст. 119 КЗпП);
2) виплати при переїзді на роботу в іншу місцевість (cm. 120 КЗпП);
3) виплати при службових відрядженнях (cm. 121 КЗпП);
4) виплати за час підвищення кваліфікації з відривом від виробництва (cm. 122 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997р. № 695 «Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання іншим професіям з відривом від виробництва »);
5) виплати за час перебування в медичному закладі на обстеженні (ст. 123 КЗпП);
6) виплати донорам (ст. 124 КЗпП, cm. 9 Закону Ук раїни від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів»);
7) виплати працівникам - авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій (ст. 126 КЗпП);
8) виплати за участь в колективних переговорах і підготовці проекту колективного договору або угоди (ст. 12 Закону України. «Про колективні договори і угоди»);
9) виплати незалежним посередникам, членам примирних комісій та трудових арбітражів за час роботи у примирних органах, тобто за участь у вирішенні колективного трудового спору (ст. 14 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»).
Гарантійні доплати виплачуються працівникові у разі зниження заробітку. До основних видів доплат відносяться:
1) доплати неповнолітнім працівникам (ст. 194 КЗпП);
2) доплати при переведенні працівника на іншу роботу і переміщенні (при переведенні на іншу нижчеоплачувану роботу і переміщенні - ст. 114 КЗпП, при переведенні на легшу роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 178 КЗпП) і в інших випадках.
Компенсаційні виплати - це суми, що виплачуються працівникам понад оплати по праці для компенсації витрат, пов'язаних з виконанням ними своїх трудових обов'язків, а також витрат у зв'язку з переїздом при прийомі на роботу в іншу місцевість. До основних видів компенсаційних виплат слід віднести:
1) виплати при переїзді на роботу в іншу місцевість (ст. 120 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.98 р. № 255 «Про га його гарантії та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість»);
2) витрати на відрядження при направленні в службове відрядження (ст. 121 КЗпП, поста лення Кабінету Міністрів України від 5 січня 1998 р. № 10 «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон»);
3) компенсація за зношування інструментів, належних працівникам (ст. 125 КЗпП);
4) виплати при призові на військову службу або проходженні військових зборів (cm. Cm. 21, 29 Зако на Україні «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»);
5) при направленні для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання іншим професіям з відривом від виробництва (постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 695 «Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання іншим професіям з відривом від виробництва »);
6) компенсація витрат за використання особистих легкових автомобілів для службових поїздок (Норми, витрат на представницькі цілі, рекламу та виплату компенсації за використання особистих легкових автомобілів для службових поїздок та порядок їх витрачання, затверджені наказом Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 12 листопада 1993 р. № 88);
7) компенсація окремим категоріям працівників бюджетних установ і організацій витрат на проїзд у пасажирському транспорті у зв'язку з виконанням службових обов'язків (Порядок відшкодування витрат на проїзд пасажирським транспортом окремим категоріям працівників бюджетних установ та організацій у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1997 р. № 922).